Геологическое исследование Сухоложского района Свердловской области России

Тип:
Добавлен:

Камянець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

кафедра загальної та практичної психології

РЕФЕРАТ

з дисципліни Філософії психології

на тему: Співвідношення соціальної філософії та філософії психології

Студентки 3 курсу 36 групи

напряму підготовки: 6.03010201

Психологія

Бабійчук Марини

Перевірила: Ганаба С. О.

м. Камянець-Подільський - 2014 рік

ЗМІСТ

ВСТУП.

. Поняття і загальна характеристика соціальної психології

. Філософії психології як світогляд, пізнання

. Взаємозвязок соціальної філософії та філософії психології

. Основні проблеми становлення філософії як науки

ВИСНОВОК.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ .

Вступ

Однією із складових філософії є соціальна філософія, яка досліджує суспільство. Але суспільство досліджує разом із філософією цілий комплекс наук - суспільствознавство. До суспільствознавчих наук належать політична економія, історія, соціологія, естетика, мовознавство, демографія, юриспруденція та інші. Кожна з цих наук досліджує один і той самий об'єкт - суспільство. Проте будь-яка з них має своїм предметом якусь окрему сторону чи рівень дослідження і свої методи пізнання. На відміну від цих наук соціальна філософія досліджує суспільство в цілому, як цілісну систему у взаємодії всіх його сторін. Соціальна філософія прагне дати відповідь на питання про те, що визначає характер суспільного устрою, чим обумовлюється розвиток суспільства, від чого залежить перехід від одного історичного ступеня до іншого. Існують фундаментальні, найважливіші питання, без з'ясування яких неможливо правильно пояснити розвиток суспільного життя в цілому і розвиток будь-якої із його окремих сторін.

Філософія психології - це спеціальний розділ філософії науки, що займається дослідженням і вивченням методології емпіричної психології, знань, отриманих в науці психології. Прийнято вважати, що філософія психології повинна займатися аналізуванням отриманих знань психології, психологічні теорії на предмет їх науковості та достовірності, розкрити ідеологічну базу відповідної теорії, досліджувати природу встановлених ними законів, семантично проаналізувати положення теорій. Зв'язок психології з філософією є найбільш органічними, ніж зв'язок психології з іншими науками. Обидві науки зародилися і почали розвиватися майже одночасно, протягом століть психологія виступала як частина філософії. Багато проблеми психології сучасної людини, такі, як особистісний сенс і мету життя, світогляд, політичні пристрасті і моральні цінності, виступають як загальні і для психології (соціальної), і дляфілософії. У самій психології досі є чимало питань, вирішення яких неможливо підійти лабораторно-експериментальним шляхом, але які тим не менш доводиться вирішувати. При зіткненні з такими проблемами психологи змушені звертатися до філософії, виробляти самим або користуватися тими висновками, які їм пропонують представники суміжній науки, в даному випадку філософії. До традиційних філософсько-психологічних проблем можна віднести проблему сутність та походження людської свідомості, природи вищих форм людського мислення, вплив суспільства на особистість і особистості на суспільство (світоглядний аспект), методологічні проблеми психології та ряд інших.

. Поняття і загальна характеристика соціальної психології

Соціальна філософія - найважливіша область філософського знання, націленого на осмислення станів і процесів життєдіяльності людей у суспільстві. Будучи складовою і невідємною частиною філософії, вона, природно, несе в собі всі загальні риси, властиві цьому знання, але одночасно має і ряд особливостей, що відрізняють її обєкт і предмет дослідження. Соціальна філософія як філософська дисципліна також вивчає ціле і загальне. Проте ця інтенція в соціальній філософії здійснюється виключно лише в рамках вивчення суспільства людей. При цьому важливо мати на увазі, що соціальна філософія не абстрагується ні від вивчення загальних закономірностей буття, своєрідно виявляються в суспільному житті людей, ні від вивчення її специфічних законів розвитку, яких не було, наприклад, в інших сферах буття. Це означає, що соціальна філософія відрізняється від інших розділів філософії та різних областей суспільствознавства тим, що вона досліджує загальні відносини соціального буття, розглядаючи історично однорідну унікальність суспільного життя в якості однієї з підсистем світу, що займає в ньому специфічне місце. Соціальна філософія аналізує не тільки відносини і звязку суспільства з іншими сферами навколишнього і охоплює людей реальності, осмислюючи загальні проблеми буття природи і людини, але вивчає і специфічні закономірності прояву суспільної життєдіяльності людей, які характерні саме для неї як особливої форми буття світу в цілому. Це означає, що соціальна філософія представляє інтегральний погляд на світ буття людей у цілому, недоступний ні однієї, крім неї, формі знання про суспільство.

Таким чином, обєктом пізнання соціальної філософії є не весь світ, універсум у його цілісності та безмежності змін природи, буття і мислення взагалі, але тільки суспільство, як спосіб і результат взаємодії людей один з одним і з навколишнім світом. Відповідно і предметом соціальної філософії є не знання загального і цілого про буття світу, можливості та способи його осмислення, а знання загального про цілісність суспільного (колективного, спільного) буття, про умови і чинники його розвитку. Все це і визначає основну проблему соціальної філософії - питання про те, що є суспільство, або, що те ж саме, яка його природа (підстави) і закономірності існування і розвитку.

Будучи наукою, соціальна філософія категорії розробляє свої (загальні поняття), з допомогою яких вона досліджує сутність та особливості буття людей у суспільстві на всіх етапах його розвитку: "суспільне буття", "суспільна свідомість", "суспільні відносини", "громадська діяльність" , "Культура" та ін Ці філософські категорії представляють собою самі абстрактні форми логіки відображення суспільної практики. У них здійснюється рух думки до адекватного розуміння соціальної дійсності, виробляються універсальні властивості різноманітних способів діяльності людей. Саме філософські категорії дають змогу виявити і сформулювати принципи і закони, значимі для будь-якої сфери суспільного життя, отримати обєктивні і доказові знання про діяльність людини. На відміну від понять інших суспільних наук, що фіксують лише окремі сторони і властивості соціальної дійсності, категорії соціальної філософії представляють собою ступені пізнання суспільних процесів в цілому, унаслідок чого їх роль у пізнанні життя людей особливо значима. Однак на відміну від усіх інших галузей знань про суспільство, в соціальній філософії немає раз і назавжди заданих рішень, і в ній постійно обговорюються, здавалося б, одні і ті ж проблеми. Справа в тому, що загальні поняття, з допомогою яких соціальною філософією окреслюється певне поле дослідження, є способом виявлення деякого, завжди присутнього, в суспільному житті людей субєкт-обєктного відношення. Субєкт-обєктне відношення змінюється історично, в часі й у просторі, і кожного разу доводиться як би заново вирішувати постійно виникають питання: що реально, а що нереально, що обєктивно, а що субєктивно і т.д. Сенс всього цього не в тому, що вирішується нібито не вирішене питання про первинність-вторинність буття і свідомості. Соціальна філософія, грунтуючись на аналізі понять, у кожній ситуації повинна щоразу ніби заново ставити і вирішувати питання соціального буття людей, по-різному розподіляючи обєктивне і субєктивне, реальне і нереальне в них. Природно, що кожен раз це потрібно встановлювати спеціально, враховуючи всі особливості конкретної ситуації.

Таким чином, соціальна філософія завжди повертає думка до суспільного буття - початок думки про неї, або мислення як його початку. Тим самим соціальна філософія постійно показує можливості нескінченного розвитку самого буття людей. Соціальний філософія в цьому розумінні пропонує глянути людям на своє мислення як би з боку. Це дає можливість рефлексувати саму думку, відповідатиме за неї і своє буття. Звичайно, світ є, суспільство, люди теж є, однак, соціальна філософія задається питанням: як вони можливі, відсилаючи тим самим думка до точки творіння - самому реального процесу життєдіяльності людей і стосовно нього з боку самих людей.

Аналізуючи суспільне буття - реальний процес життєдіяльності людей, соціальна філософія, природно, що не може не спиратися у своїх висновках на результати конкретних досліджень приватних суспільних наук. Більше того, соціальна філософія запозичує методи приватних наук, досліджуючи суспільні процеси. Однак, узагальнюючи конкретний науковий матеріал історії, психології, соціології, культурології, політології та інших галузей суспільствознавства, соціальний філософія прагне дати бездоганну і звязкову загальну картину цілісного світу суспільного життя людей, виявити інтегративні властивості різних суспільних процесів. Адже соціальна філософія - це особливий рівень наукового узагальнення фактів і висновків, отриманих різними галузями суспільствознавства. Разом із тим, пізнаючи суспільне життя людей в її цілісність, соціальна філософія не може провести таке узагальнення, ґрунтуючись лише на даних самих цих наук, класифікуючи і синтезуючи тільки їх аналітичний матеріал. Зрозуміло, що якщо філософія керується у своїх наукових висновках лише спеціальним матеріалом, приміром, соціологічним та історичним, то вона, природно, опиняється в становищі науки, яка підміняє своїми теоретичними узагальненнями дану галузь знання (наприклад, соціології або історії). У цьому випадку цілком закономірно, що необхідність у такій науці, що повторює або підміняє інші, сама собою відпадає.

Таким чином, соціальна філософія разом з тим, що вона виступає рефлективний пізнанням, націлених на отримання обєктивно-істинного знання про суспільство, тобто є наукою, одночасно виступає і специфічною формою суспільної свідомості - ціннісним знанням (ставленням) людей до пережитий і осмислювати ними конкретних дійсності своєї життєдіяльності. У цьому своєму ціннісному способі аналізу дійсності філософська думка прагне вибудувати систему ідеальних інтенцій (переваг і установок) для приписи належного розвитку суспільства. Використовуючи різні соціально значимі оцінки: істинного і помилкового, справедливого і несправедливого, добра і зла, прекрасного і потворного, гуманного та негуманного, раціонального та ірраціонального і т.п., філософія намагається висунути і обґрунтувати певні ідеали, ціннісні установки, цілі та завдання громадського розвитку, вибудувати змісти діяльності людей. Відзначимо відразу, що усі питання, які вирішувалися філософією на тому чи іншому історичному етапі, містили в явному або неявному вигляді і відповідні оцінки дійсності, висловлювали ціннісне відношення філософів до неї. У цьому розумінні всі філософські вчення було цілком тотожні тієї епохи, в якій вони висувалися і формулювалися. Так, уже в античній філософії, перш за все в навчаннях Платона і Арістотеля, вирішувалися питання тотожності загального й окремого в умовах спільного життя людей, оптимальних можливостей його гармонізації. Саме античні філософи на основі установок тієї епохи цілком виразно заявляли про необхідність впорядкування суспільного життя, пропонували проект-прообраз ідеальної держави, підкреслюючи, що гармонія чеснот становить суть держави та окремої людини. Будь-яка філософська картина суспільного життя поряд з тим, що відображає конкретні запити епохи, виявляє основні тенденції і сенс її розвитку, одночасно відповідає і на питання, які проходять через усі соціально-філософські вчення: що таке суспільство, яка б не була його форма буття, яке значення воно має в житті людини, в чому його справжнє єство і до чого вона зобовязує людей. Все сказане дозволяє зробити висновок, що соціальна філософія виступає наукою - рефлективний знанням і водночас формою суспільної свідомості - ціннісним знанням, поєднуючи в собі сцієнтистського і не сцієнтистського способи пізнання реальності буття людей. Іншими словами, рефлективне і ціннісне у змісті соціально-філософського знання не протистоять, а, навпаки, взаємно доповнюють один одного. Наукові судження в соціальній філософії не відходять від ціннісних світоглядних висновків. Їх ціннісна "зарядженість" робить ці висновки особливо актуальними і дієвими. У той же час ціннісні судження соціальної філософії про суспільну реальності знаходять справжню значимість лише в тому випадку, якщо ґрунтуються на знанні її обєктивних властивостей.

Питання про особливості соціально-філософського знання (предмет соціальної філософії) включає в себе також і питання про співвідношення соціальної філософії з іншими науками, що досліджують суспільне життя людей. Як відомо, обєктом і соціальної філософії, і суспільної історії, і соціальної психології, і соціології, політології і є суспільство. Однак, що збігалося з обєкту дослідження, кожна з наук, що вивчає суспільство, розрізняється по своєму предмету. Це означає, що суспільствознавство диференційовано предметами знання про суспільство. Так, якщо предметом економіки виступає знання закономірностей розвитку виробничих відносин, правознавства - закономірностей функціонування права - мистецтва, політології - політичних відносин, тобто знання про яку-небудь певній сфері суспільного життя людей, то предметом соціальної філософії є знання про суспільство в цілому, в єдності всіх сфер і компонентів суспільного життя. Проте поряд із соціальною філософією є й інші науки, які теж вивчають суспільне життя як би в цілому. Це, наприклад, історія, культурологія, соціологія. Ці науки також різняться своїм предметом дослідження, і кожна з них займає своє особливе положення в системі суспільного пізнання. Так, історична наука має справу не із загальним як таким, не з закономірностями розвитку в їх "чистому" вигляді, а з їх конкретним проявом у певному регіоні, у певного народу в тих чи інших конкретно-тимчасових умовах. Саме тому громадська історія - це завжди наука про зроблене і доконаний. Вона завжди відтворює процес суспільного розвитку в його хронологічній послідовності, з урахуванням всіх особливостей конкретних історичних подій, фактів, особистостей. Розповідаючи про послідовну звязку подій, історик відбирає з багатого фактичного матеріалу минулого найбільш характерне і типове. Але як би зовсім не були відтворені дані події, за ними не можна бачити логіки історичного процесу, якщо не визначена загальна лінія розвитку людського суспільства. Саме тому історичні факти повинні бути висвітлені плідною філософською ідеєю. Без філософсько-історичної концепції, що переглядає загальну логіку суспільного процесу, праця історика значною мірою втрачає свою практичну і пізнавальну цінність. Найбільшу складність становить розведення предметів соціології та соціальної філософії. Це повязано з тим, що і загальна соціологічна теорія, і соціальна філософія вивчають суспільство в цілому, з точки зору загальних закономірностей його функціонування та розвитку у взаємозвязку всіх сторін і відносин життєдіяльності людей. Ці науки єдині у своєму прагненні вивчити суспільство в його системності, як інтегральне ціле, не зводиться до суми утворюють його частин. Соціологія може виявляти умови, за яких той чи інший суспільний інститут має місце, аналізувати його структуру, взаємодія з іншими інститутами, але практично не вирішуватиме питання про те, звернений чи цей інститут до людини, розвитку її сутнісних сил або, навпаки, спрямований проти товариства людей. Соціальна ж філософія свого осмислення цілісності існування і розвитку суспільства, будь-яких компонентів його структури не тільки аналізує загальні закономірності буття людей, але й виявляє ціннісну природу цього буття.

Сучасний період у розвитку суспільствознавства знаменується великими зрушеннями. Зокрема, цей процес знаходить своє вираження в тому, що відбувається подальша диференціація знання, в ході якої виникають нові самостійні напрямки суспільствознавства. Разом з тим триває процес інтеграції знань про суспільство, що знаходить своє вираження в появі різних стикових наук та загальних теорій. У звязку з відокремлення тих чи інших галузей знань відбувається подальша перебудова вже існуючих наук і уточнення їх предмета. Все це робить актуальним питання про співвідношення різних галузей суспільствознавства. Але, мабуть, якою мірою актуальна ця проблема, в такій же мірі вона і важка для свого вирішення. Ця складність зумовлена не тільки складністю самого питання, але також і тим, що про предмет соціальної філософії в науковій літературі є самі різні точки зору. У звязку з цим необхідно зауважити, що дискусії про предмет соціальної філософії, як і будь-якої іншої науки, в якійсь мірі закономірні. Будь-яке розвивається знання, перед яким відкриваються нові горизонти, постає перед необхідністю уточнювати і конкретизувати свій предмет, глибше виявляти його специфіку, точки дотику і межі взаємодії з предметами інших прикордонних наук.

. Філософії психології як світогляд, пізнання

Філософія психології - це спеціальний розділ філософії науки, що займається дослідженням і вивченням методології емпіричної психології, знань, отриманих в науці психології. Прийнято вважати, що філософія психології повинна займатися аналізуванням отриманих знань психології, психологічні теорії на предмет їх науковості та достовірності, розкрити ідеологічну базу відповідної теорії, досліджувати природу встановлених ними законів, семантично проаналізувати положення теорій. Зв'язок психології з філософією є найбільш органічними, ніж зв'язок психології з іншими науками . Обидві науки зародилися і почали розвиватися майже одночасно, протягом століть психологія виступала як частина філософії. До необхідності звернення до філософії психологів призвела складність і незвичність проблем, з якими вони зіткнулися. Багато питань психології насилу піддаються експериментального аналізу і вивчення з допомогою природничих методів. Багато в чому вони вирішуються філософско-світоглядними. Та й сама людина, як ми з'ясували, не є повністю біологічне істота, він живе між природою і суспільством і одночасно належить до цих двох реальностей. З цієї причини в своєму пізнанні він не може бути повністю охоплений тільки методами будь-якої однієї науки. Багато проблеми психології сучасної людини, такі, як особистісний сенс і мету життя, світогляд, політичні пристрасті і моральні цінності, виступають як загальні і для психології (соціальної), і для філософії. У самій психології досі є чимало питань, вирішення яких неможливо підійти лабораторно-експериментальним шляхом, але які тим не менш доводиться вирішувати. При зіткненні з такими проблемами психологи змушені звертатися до філософії, виробляти самим або користуватися тими висновками, які їм пропонують представники суміжній науки, в даному випадку філософії. До традиційних філософсько-психологічних проблем можна віднести проблему сутність та походження людської свідомості, природи вищих форм людського мислення, вплив суспільства на особистість і особистості на суспільство (світоглядний аспект), методологічні проблеми психології та ряд інших. Довгий час поки існувало ідеологічно підтримуване поділ філософії на матеріалістичну і ідеалістичну і відповідно науково не виправдане поділ психології на "радянську" і "буржуазну", так звана марксистсько-ленінська філософія догматично і бездоказово видавалася за єдину істинно наукову методологічну основу психології. Такої штучно створений філософсько-психологічний союз не міг бути міцним і плідним. Він привів до застою в багатьох областях психології, особливо психології особистості та соціальної психології - там, де обговорювалися проблеми взаємодії суспільства й особистості. Тепер, нарешті, цей союз обіцяє стати більш природним і широким, відроджує надію на постановку і вирішення багатьох складних проблем спільними зусиллями психологів і філософів, причому не тільки матеріалістичного, але і ідеалістичного напрямку. Відкидаючи марксистсько-ленінську філософію як "єдино наукової" методології психології, разом з тим не можна заперечувати позитивність впливу деяких матеріалістичних ідей Маркса на розвиток вітчизняної психологічної думки. Це вплив, зокрема, позначається на розробці проблем діяльності і деятельностного походження вищих психічних функцій.

Є такі проблеми, при вирішенні яких співробітництво психологів і філософів є найбільш плідним і вже дало відчутні результати. Це насамперед проблеми епістемології - науки про пізнання людиною навколишнього світу, покликаної з'ясувати принципову його постижимість людиною і намітити в самому загальному виді методи такого пізнання. Завдяки багаторічним дослідженням, проведеним, наприклад, у створеному за ініціативою відомого швейцарського психолога Жана Пиаже Міжнародному эпистемологическом центрі (Швейцарія, р. Женева), вдалося багато чого дізнатися про природу людського інтелекту і його розвиток у дітей. Над цією проблемою в зазначеному центрі спільно і плідно працюють філософи, логіки і психологи.

Багато чого зрозуміти в області взаємодії суспільства й особистості допомогли роботи сучасних неофрейдистов, які в основному мали теоретичний, філософсько-психологічний характер. Ряд учених - філософів і соціологів - дотепер вважають, наприклад, відомого психолога-неофрейдиста Э.Фромма представником своєї науки і часто посилаються на нього. До цієї ж категорії робіт, які займають проміжне положення між філософією та психологією, можна віднести дослідження, присвячені пошуку і втрати людиною сенсу життя (К.Роджерс, В.Франкл та ін.), проблем самотності, щастя (МАргайл, В.Франкл).

. Взаємозвязок соціальної філософії та філософії психології

Однією із складових філософії є соціальна філософія, яка досліджує суспільство. Але суспільство досліджує разом із філософією цілий комплекс наук - суспільствознавство. До суспільствознавчих наук належать, наприклад, політична економія, історія, соціологія, естетика, мовознавство, демографія, юриспруденція та інші. Кожна з цих наук досліджує один і той самий об'єкт - суспільство. Історика цікавить конкретний матеріал минувшини, окремі сторони життя суспільства на певних етапах його розвитку. Соціологія досліджує сучасність. Її цікавить функціонування і розвиток взаємодії різних соціальних інститутів, людських індивідів і їх груп, спільностей, вплив певних факторів на протікання суспільних процесів. Соціологія вивчає, зокрема, стан справ на конкретному підприємстві, закладі, рівень авторитетності державного чи політичного керівництва тощо. Як бачимо, названі (та інші) науки про суспільство мають свій предмет дослідження, який так чи інакше стосується саме суспільства. Але кожною наукою вивчається якась окрема сторона суспільного життя, певні види суспільних відносин.

На відміну від інших наук соціальна філософія досліджує суспільство в цілому, як цілісну систему у взаємодії всіх його сторін. Соціальна філософія прагне дати відповідь на питання про те, що визначає характер суспільного устрою, чим обумовлюється розвиток суспільства, від чого залежить перехід від одного історичного ступеня до іншого. Існують фундаментальні, найважливіші питання, без з'ясування яких неможливо правильно пояснити розвиток суспільного життя в цілому і розвиток будь-якої із його окремих сторін. Так, у суспільному житті ми спостерігаємо економічні, політичні, ідеологічні відносини. Чи існує між ними певний зв'язок і який характер цього зв'язку? Це одне із питань, на яке покликана дати відповідь соціальна філософія.

Слід назвати ще такі важливі питання, що цікавлять соціальну філософію. Чи є в складному, різноманітному, суперечливому історичному процесі внутрішньо необхідний зв'язок, закономірність, чи тут, у суспільному житті, на відміну від природи, панує випадковість, хаос та сваволя? Людство в своєму розвиткові пройшло довгий і складний шлях, доки досягло сучасного історичного рівня. Які рушійні сили цього поступального розвитку? На всі ці та інші питання має дати відповідь соціальна філософія. Вона є науковою теорією, що пояснює найважливіші, фундаментальні проблеми розвитку суспільства як цілісної системи. Разом із тим, соціальна філософія є науковим методом вивчення кожної з окремих сторін суспільного життя, методом дослідження конкретних історичних явищ. Місце і значення філософії історії в суспільствознавстві, її співвідношення з іншими його галузями зумовлюються природою філософсько-історичного пізнання, особливостями не тільки об'єкта, яким виступає історичний процес загалом, а й предмета цього пізнання, що є зрізом даного об'єкта, властивим саме і тільки для філософії історії.

Історична дійсність, що становить об'єкт філософського дослідження, - утворення складне й багатогранне. Вона не тільки твориться, а й інтеріоризується кожним із нас, утворюючи внутрішній, духовний світ особистості. Тому в певному розумінні не тільки всесвітня історія живе в людських індивідах, реалізується через людей - їх діяльність, стосунки, спілкування, свідомість та інші вияви буття, а й довільна особа носить у собі свою власну історію, сама є не тільки однією з незліченних граней всезагальної історії, а й її своєрідним, хай не завжди свідомим, уособленням. Тому зі смертю кожної людської особистості вмирає в одному зі своїх вимірів цілий історичний світ. Цілком закономірно, що й термін «історія» відповідно до цього теж є багатозначним, полісемантичним. Ці численні значення при спеціальному, фаховому вивченні певним чином «селекціонуються» й згруповуються. Наприклад, російський вчений Арсеній Гулига налічує принаймні шість значень цього терміна: історія як оповідь; історія як несподівана і, як правило, не дуже приємна подія; історія як процес розвитку загалом; історія як процес перебігу змін у житті суспільства; історія як минуле; історія як наука. Два з них - історія як оповідь, оповідання та історія як пригода, подія - вживаються здебільшого в повсякденному контексті, оскільки (й це доречно зауважує Гулига) той, хто вигадує історії, ще не історик, так само, як той, хто раз у раз потрапляє в історію, не стає від цього видатною історичною особою.

У XVII-XVIII ст. в Україні сформувалася барокова філософія, яка органічно поєднала в собі елементи спіритуалістично-містичної філософії, що з часів княжої доби переважно становила підґрунтя духовної творчості українського народу майже до кінця XVI ст., посталі впродовж XIV--XVI ст. ренесансно-гуманістичні й реформаційні ідеї, здійснила рецепцію західноєвропейської думки від схоластики до нового часу. Ця нова філософія сприяла потужному розвиткові тогочасної української духовної культури в її різних царинах, наповнюючи її внутрішнім сенсом. Аналізуючи духовну ситуацію в Україні XVII ст., Д. Чижевський справедливо зазначав, що комплекс духовних цінностей, який творці бароко прагнули повернути і зрештою зробили підґрунтям для побудови нової культури, був "прастарим" комплексом духовних цінностей християнства х. Це, зі свого боку, привело до оновлення християнської філософії чи то у формі другої схоластики, чи у вигляді нової "протестантської схоластики та протестантської ортодоксії, що її в межах лютеранства утворив Меланхтон. В Україні ж йшлося не про оновлення схоластичного варіанта християнської філософії, а про створення православної версії барокової схоластики. Як уже зазначалося, у домогилянський період розвитку філософія була поєднана з теологією, історіографією, літературою; розвивалась у формі вкраплених у духовну творчість елементів християнського неоплатонізму або ж у вигляді практики досягнення містичного осяяння, розумілася як мудрість і життя в істині, що відображало духовно-практичне освоєння тією філософією світу.

У Києво-Могилянській академії філософія виокремлюється з духовної культури в цілісний предмет і стає професійною. Внаслідок цього пишуться філософські твори та курси лекцій, відбуваються диспути тощо. Українські інтелектуали, створюючи Києво-Могилянську філософську школу, звернулися як до комплексу духовних цінностей, до якого входили філософські ідеї, що лежали у підґрунті духовної творчості книжників княжої доби, українських гуманістів, діячів братств та Острозького культурно-освітнього осередку (в тому числі й надбання східної патристики), так і до здобутків західної філософії. Творячи нову українську філософію, могилянці опановували і використовували все розмаїття західної думки. До сфери їхніх наукових інтересів входила антична спадщина (Платон, Арістотель, Плутарх, Сенека, Цицерон, Псевдо-Га-лен, Діоген Лаерцій, Боецій), патристика (Августин, Климент Александрійський, Оріген, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник, Василь Великий, Григорій Ниський, Григорій Назіанзин тощо), схоластика (Петро Ломбардський, Фома Аквінський, Бонавентура, Гуго Сент-Вікторський, Гуго Страсбурзький, П. Абеляр, Дуне Скот), оккамісти XIV ст. (Раймунд Лулій, Авіценна, Аверроес, Маймонід, Суарес, Васквез, Овієдо, Аріага, Толетто, краківський професор Міхаель Братиславський та ін.). З представників новітньої філософії в академії вивчали і використовували твори Н. Макіавеллі, Дж. Кардано, Р. Декарта, Г. В. Ляйбніца, X. Вольфа, Ф.-Х. Баумейстера, Ю. Ліпсія, Г. Гроція, Б. Спінози, П. Гассенді.

Отже, в межах барокового синтезу з елементів філософських вчень, що належали до різних традицій, напрямів, історико-філософських етапів, творилась українська філософія XVII- XVIII ст. Відомо, що так званий шлях схоластичної абстракції, яким пішла філософія Києво-Могилянської академії, викликав багато нарікань, особливо з боку вчених просвітницької орієнтації. У цьому зв'язку варто нагадати, що схоластика була необхідним ступенем в історико-філософській еволюції, надто в країні, де домінувала спіритуалістично-містична традиція. Потреба її включення в українізовану греко-слов'янську духовну систему диктувалася не тільки внутрішньою логікою розвитку філософської думки в Україні, а й стимулювалася зовнішніми чинниками - необхідністю утвердження в релігійній полеміці власної віри та спростування іншої через жорстку аргументацію з обов'язковим при цьому вільним оперуванням поняттями й силогізмами. За таких умов українська філософська думка, що розвивалася в руслі православної неоплатонівської традиції, мусила збагатитися арістотелізмом у різних його інтерпретаціях - від античної до схоластичної - ранньої, зрілої, пізньої та другої.

В Україні XVII ст. становлення традиції арістотелізму, в тому числі в його схоластичній версії, стало закономірним явищем. Вона була необхідною для набуття українськими інтелектуалами розумового вишколу, розвитку теоретичного мислення, формування напрямів новітньої філософії, адже питання про зв'язок між середньовічною, ренесансною і новочасною філософією вже дав¬но перестало бути дискусійним. Водночас філософію Києво-Могилянської академії у жодному разі не можна назвати схоластичною в історичному сенсі цього слова. Адже, як слушно зауважує в цьому зв'язку Д. Чижевський, механічне перенесення і повторення в Україні XVII ст. розвитку західноєвропейської філософської думки XIII- XIV ст. у принципі неможливе. Безперечно, відповідно до епохи, в яку вона розвивалась, і завдань, що перед нею ставилися, ця філософія, як і оновлена західна схоластика, підпорядковувалася теології, розглядалася як помічниця у справах віри, поєднувала догматичні передумови з раціоналістичною методикою, відзначалася особливим інтересом до формально-логічної проблематики, її, як нам видається, можна було б визначити як своєрідну барокову схоластику, принаймні за формою викладу філософських проблем та значною мірою за змістом викладу. Адже у самій постановці тих чи інших філософських питань, їхньому розгляді й розв'язанні все ж таки простежується переважна орієнтація на вчення та ідеї представників різних західних схоластичних шкіл. І це зрозуміло, якщо враховувати теоцентричні прагнення людини барокової доби, її намагання знайти твердий ґрунт у новому зміцненні культу Бога і православної віри, надто традиційну перевагу релігійної сфери в тогочасній українській культурі загалом. Стара традиція розвитку української думки у вже окциденталізованому вигляді збагачувалася й новітніми досягненнями західної філософії, щоправда, допоки дуже вибірково, в міру можливості асиміляції їх українською думкою для того, аби створити філософію, в якій би стара традиція не лише стала живою й актуальною для нової української людини барокової доби, а й змогла б вдовольнити її духовні запити, розв'язати животрепетні проблеми, відкрити шлях до філософських пошуків. Філософія Києво-Могилянської академії відзначалася, з одного боку, ретроспективністю і традиціоналізмом, а з іншого - вже від початку XVIII ст. почала виходити з тісних меж барокової схоластики, поступово збагачуючись завдяки зусиллям своїх творців елементами новітньої філософії та започатковуючи формування ідей наукового знання.

Таким чином, у межах барокової схоластики, що домінувала в Україні впродовж XVII ст., спостерігається тяжіння до тих мислителів, які у своїх вченнях поряд з натурфілософськими питаннями чільне місце відводили з'ясуванню проблем метафізики, загальних основ буття, більшою мірою схилялися до концептуалізму, себто до ближчого українським інтелектуалам поміркованого варіанта західної середньовічної реалістичної традиції, згідно з якою у речах передбачалося існування понять людського розуму, вважалося, що в одиничних речах наявне щось загальне, на основі чого виникає виражений словом концепт або, як вони казали, загальна природа, відмінна від "оцейності" - одиничної сутності окремої речі. Відповідно до цього звичний для вітчизняної філософської традиції неоплатонізм ускладнюється і доповнюється в Києво-Могилянській академії арістотелізмом, деталізується процес породження вищою сутністю - Богом - універсалій - родів і видів, акцентується увага на участі надсвітових засад у вигляді індивідуальних форм в утворенні одиничного й особистого буття, утверджується пріоритет божественного розуму над людським. Завдяки цьому, як і в західній схоластиці, на засадах синтезу неоплатонізму з арістотелізмом формується відповідна картина світу. На фоні вчення про абсолютну особистість, яка є творцем будь-якого буття і життя з нічого, на фоні інтерпретованих на платонівський лад середньовічних універсалій (хоча Платонова теорія ідей загалом заперечується) детально розробляються форми індивідуального буття, а їх розуміння набуває матеріально-пластичної спрямованості, формується специфіка людської особистості. Наявне у філософських курсах Києво-Могилянської академії XVII ст. уявлення про животворний Дух, об'єднаний у понятті "природи" з надсвітовим принципом і сукупністю створених ним прообразів речей, з матеріально-пластично зрозумілими індивідуальними формами особистого й одиничного буття й осмислений як внутрішній принцип фізичного руху, а отже, як сутність у становленні, засвідчує значну еволюцію середньовічного розуміння природи як "творіння з нічого". Як уже зазначалося, для української людини бароко характерними були не тільки посилена увага до теології, а й інтерес до натурфілософської проблематики. На тлі теоцентричних настанов української думки в домогилянський етап розвитку цей інтерес до природи найвиразніше окреслився в творчості вітчизняних латиномовних гуманістів. Зокрема, це виявилося в астрологічних працях Юрія Дрогобича, в ідеалізації природи як об'єкта мистецького зображення. Однак вперше систематичне вивчення і розробка натурфілософської проблематики почалися у Києво-Могилянській академії. Водночас філософи Києво-Могилянської академії вже у XVII ст. почали освоювати і використовувати в розробці натурфілософських концепцій ідеї новітньої філософії, як це робили, наприклад, представники другої схоластики. Адже останню для своїх теоретичних побудов використовували не тільки українські православні мислителі барокової доби, а й учені протестантських університетів. Так, теза про трансцендентність Бога стосовно світу в творах могилянців набувала іноді деїстичної інтерпретації, тобто Бог розглядався як першопричина й першорушій світу, який, створивши закони природи, сам себе цим законам і підкорив. Таке трактування Бога докорінно відрізнялося від середньовічного розуміння Божої всемогутності, згідно з яким Бог міг діяти всупереч природному порядку.

Значною мірою українська філософія XVII ст. змінила розуміння людини. Відійшов у минуле створений українськими гуманістами образ людини-творця, впевненої в необмежених можливостях самореалізації. Не відповідала духові часу й відгороджена від світу монастирськими стінами людина-аскет, яка в містичному пориванні занурюється в глибини трансцендентного. Натомість формується поняття людини як важливої частки світобудови, яка, поєднуючи у своїй сутнісній основі тілесну і духовну засади, сполучаючи в душі пов'язані з тілом вегетативну і чуттєву частини і невід'ємну від Божої вічності розумну частину, перебуває у постійній внутрішній боротьбі, шукає способів компромісного поєднання суперечливих прагнень, можливостей згармонізувати духовні й тілесні потреби, а також стосунки з іншими людьми, прагне реалізувати себе у служінні спільному благові. Людина XVII-XVIII ст., що постає на сторінках рукописних філософських творів, бачить сенс життя у творчій самовідданій праці, спрямованій як на власне, так і на громадське добро. Як частка природи і суспільства вона вважає себе зобов'язаною виконати відведену їй роль, встановлену Божим законом, який поділяється на природний, моральний, громадянський і суто Божий. Природний закон визначає схильність людини до певного виду праці; моральний і громадянський вимагають, аби людина працювала на себе, свою родину, суспільство й державу. Закон Божий передбачає чесність, добропорядність, сумлінність, дотримування Божих заповідей тощо. Попри те що українська філософія XVII ст. сформувала поняття "людини", для якої Бог і віра набули пріоритетного значення, водночас вона, як ніколи раніше, розширила можливості людського розуму. Це виявилося, зокрема, в концепції етичного інтелектуалізму, що свободу волі поставила в залежність від впливу інтелекту, згармонізувавши вольовий і раціональний моменти людської діяльності для забезпечення найкращих можливих варіантів вибору людиною поведінки та життєвого шляху. Висока оцінка людського розуму полягала не лише у переконаності в спроможності осягнути закони природи, обґрунтувати релігійні істини, а й у величезній увазі, що приділялася українськими філософами проблемі пізнання.

Отже, незважаючи на цей свідомий чи неусвідомлений зв'язок з традицією, висновки, зроблені з її переосмислення, засвідчили появу або абсолютно нової філософії (у Декарта), або становлення засад раціоналістичної філософії в межах збереженого схоластичного викладу в інтелектуальному середовищі Києво-Могилянської академії. Адже апеляція до самосвідомості демонструвала прагнення тогочасної української філософії до набуття автономії, а обґрунтовуваний нею принцип очевидності як найвагоміший критерій істинного знання відсував у кращому випадку на задній план таке традиційно безсумнівне джерело істини, як переказ і об'явлення. Водночас принцип очевидності було покладено в основу нового і єдиного методу, який, на думку філософів-могилянців, забезпечував людині можливості здобути істинне знання, проникнути в таємниці природи і зрештою посилити її здатність впливати на природу. Творче переосмислення ідей Декарта філософами Києво-Могилянської академії істотно змінювало створену бароковою схоластикою картину світу. Зокрема, Г. Щербацький у філософському курсі докладно подав картезіанську гіпотезу еволюції світу від хаосу до космосу, здійснюваної завдяки вихровому рухові. Докорінно змінилося розуміння матерії. Хоча остання ще поділялася, як раніше, на першу і другу, проте вже не тіло, що складається з матерії і форми, а саме матерія визначалася як субстанція і ототожнювалася з тілом. Першо-матерія розумілася як нечуттєве тіло, на кшталт трьох елементів Декарта, а другою матерією вважалося саме чуттєве тіло. Водночас матерія характеризувалася як протяжна, щільна, непроникна й однорідна субстанція. Імпонував могилянцям XVIII ст. і континуальний характер фізики Декарта. Телеологічне витлумачення різноманітних видів природних рухів змінилося розумінням руху як механічного переміщення. Однак основним і найважливішим здобутком розроблюваних філософією Києво-Могилянської академії ранньопросвітницьких ідей було формування нового розуміння людини. Покладаючись до певної міри на Божественне провидіння, людина раннього Просвітництва збагнула, що, керуючись принципами власного розуму і з допомогою істинного методу, вона зможе не лише осягнути таємниці природи, а й свідомо впливати на неї, не тільки підпорядковувати собі природу, а й контролювати суспільний розвиток.

Висновок

Як ми вже знаємо, філософське знання має свою специфіку, яка полягає в його плюралістичному, діалогічному й водночас толерантному стосовно інших (відмінних) точок зору-характері. Зазначене дає змогу розглядати філософію як мудрість, як знання софійного (від грец. софія - мудрість) типу. Проте філософія є мудрістю лише в ідеалі, реально ж вона є постійним прагненням до мудрості, устремлінням до неї, пристрасним бажанням її, любов'ю до неї (буквальний переклад з грецького слова філософія і означає любов до мудрості: філео люблю, софія - мудрість). Цим і зумовлений процесуальний характер філософського знання, його діяльно-активний характер. Розглядувана в цьому плані філософія виступає в ролі своєрідного мистецтва, вміння вчити мислити, вміння читати поліфонію смислів тексту (а не лише буквальний смисл), вміння творчо, нестандартно, неповторно мислити. Разом з тим, як уже зазначалося, філософське знання може існувати і як моністичне, монологічне і навіть догматично-категоричне (нетолерантне) знання. Це не суперечить наведеній вище характеристиці філософії. Річ у тому, що філософія - завжди поліфонія (багатоголосся), в якій окремі голоси можуть бути монологічними, моністичними тощо, але врешті-решт це завжди поліфонія, плюралізм позицій і точок зору. Таким чином, можна говорити про світогляд як про більш-менш систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця в ньому людини разом з життєвими позиціями, програмами та іншими спонуками поведінки, активного діяння взагалі. Тим самим світогляд інтегрує пізнавальну, ціннісну й спонукально-діяльну установки людської життєдіяльності. Всі ці функції, спрямовані на забезпечення успішного функціонування специфічно людської життєдіяльності, світогляд здійснює на різноманітних рівнях щодо ступеня загальності (світогляд особистості, груповий, професійний, національний, класовий тощо, нарешті, загальнолюдські світоглядні настанови), або ступеня історичного розвитку (античний, середньовічний і т. п. світогляд), або ступеня теоретичної зрілості (стихійно-повсякденний, житейський, теоретичний, філософський світогляд).

Соціальна філософія є серцевиною соціального знання. Соціальним знанням називають знання про суспільство, знання, яке дає змогу людині успішно брати участь у суспільному житті. Лише частина цього знання є теоретичним, тобто усвідомлюваним, сутнісним і систематизованим. Знання користування виделкою, міським транспортом і грошима; аж ніяк не є теоретичним, однак від цього воно не стає менш необхідним для соціального життя. Незважаючи на те, що найнеобхідніші соціальні знання представлені, як правило, у звичках і практичних навичках, тобто знаннях буденних, теоретичний рівень соціального знання має своє важливе соціальне призначення. Крім внутрішнього самовиправдання, самодостатності теоретичного знання, що виражено послідовно у принципі наукової об'єктивності, безсторонності, будь-яке теоретичне знання саме завдяки цій безсторонності виконує завдання організації, упорядкування суспільного життя в цілому. Звичайне, однієї лише теорії недостатньо для виконання цього завдання. Як писав Ленін, визнаний класик у питаннях організації суспільної1 життя, так начебто весь попередній соціальний світ зруйновано, ідеї стають матеріальною силою лише коли вони оволодівають масами. Але зауважимо, що не можна оволодіти масами без ідеї Тому слід стверджувати, що ідеї, теорії є необхідними для здійснення будь-якої соціальної інтеграції. Будь-яке соціальне знання має під собою певну філософію, хоч і не завжди у явному, відкритому вигляді. Адже всі соціальні знання взаємопов'язані, нехай навіть не завжди безпосередньо. Виявляючи ці звязки, ми й будуємо певну філософію, з'ясовуємо сенс, призначення соціальних знань. Однак не все теоретичне знання є власне філософським.

Список використаної літератури

1. Франк С.Л. Духовные основы общества: Введение в социальную философию // Франк С.Л. Духовные основы общества. М., 1992.

. І.В. Бичко. Філософія. Підручник для студентів вищих закладів освіти. Київ, Либідь, 2001.

. Єременко О.М. Багатовимірність історії // Філософія і соціальна думка. 1991, №12

. Гегель Г.-В. Ф. Філософія. В 2-х томах. ТІ. М., 1976. Т.2. М., 1977.

. Кант И. Критика чистого разума. М., 1994.

. Кант И. Прологомены ко всякой будущей метафизике, могущей появиться как наука. АМФ. Т.1. Часть 3. К., 1992.

. Мотрошилова И. В. Рождение й развитие философских идей. М.. 1991.

. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. К., 1998.

. Татаркевич Вл. Історія філософії. Т.2. Львів, 1999.

Copyright © 2018 WorldReferat.ru All rights reserved.